Едіт Еґер

Фото: Діана з прапором України на плечах. Перед нею будівля Міжнародного суду в Гаазі. На землі вогниками виклали слово MARIUPOL.

Дитинство в Маріуполі згадується мені досить сумним. Воно не було поганим, але ніби завжди в мене над головою нависала сталева хмара. В будь-якому випадку, було дуже сумно бачити, як росія знищує моє рідне місто.

Поки "20 днів в Маріуполі" ще тільки знімали, а очевидці не мали змоги виїхати з оточеного міста, я робила OSINT, писала релізи новин, спілкувалась з журналістами, брала участь в демонстраціях. Робила все, щоб про трагедію Маріуполя дізналося якомога більше людей. Була надія, що це допоможе зупинити або принаймні притормозити гуманітарну катастрофу.

Потім облога скінчилася. Родичі та друзі евакуювалися (нехай бог береже вас і далі) та стали влаштовуватися на нових місцях. Я встигла повчитись закордоном, повернутись до Києва. Тепер я тут живу та працюю. Але чорна діра розміром з батьківську хату чорніє досі. Кожен ранок, коли прокидаюсь раніше дев'ятої, згадую містян та військових, які не пережили блокаду. Машинально повертаюсь.

Нещодавно на одному заході нас попросили записати, що війна забрала у нас. Мій список був: дім (в значенні хата), можливість поїхати додому та побачити рідних (в значенні окупація), першу гітару, безтурботність. А потім попросили назвати опори — речі, які тримають мене на плаву. З подивом для себе я згадала про попередню вправу.

А що якщо речі, які я втратила, насправді не втрачені? Що, якщо це досвід, який допомагає мені рухатись далі? Ба більше, якщо я пережила втрату настільки цінних компонент, то я взагалі багато чого можу пережити. Те, що я це вижила та живу далі, — це неймовірно круто.

Я не сумніваюсь, що росіяни отримають по заслугах. А я маю жити далі щасливо, ставитись до себе по-доброму, тренувати любіму абізяну — ну ви зрозуміли. Я порціями віднаходжу любов, яку думала, що втратила назавжди. Любов, яка сховалась за горем та провиною. Любов, яку я запрошую назад в своє життя.